No pain, no gain.
Все ще оффлайн.
22 серпня в нас ніби була субота. Вечір. Дзвонить товариш, кличе зайти на годинку-другу. Заходжу. Сидимо годинку, піднімаємось кудись прогулятись. Десята вечора. Доходим до дверей - нагулялись: заклинило замок. Двері броньовані, поставлені з запасом міцності.
В неділю ніхто не працює. В понеділок ніхто не працює, бо. У вівторок зайнялись альпінізмом - спустили Тараса до сусідки на другий поверх (самі на третьому). Зібрані відомості: відкрити можна, і, в принципі, не так вже складно, але нікому - бригада десь в чорта на рогах. Можливо, сьогодні ввечері, можливо, завтра вранці, можливо, нас відкриють. Чекаєм, одне слово. Попросили лишитись, бо їм вдвох в чотирьох стінах не дуже весело. Мої дома знають, де мене носить, - лишаюсь. З легкою осторогою, а чи не набридаю занадто. Співрозмовник-то з мене поганий.
Весь той час під бвлкон приходять "туристи" - мобільний зв'язок ще не відмінили, - вони ж і "служба доставки".
Середа, 26: та сама історія. Вирішую сходити додому, хоч відмітитись.
Четвер, 27: Інні терміново треба в Тернопіль. Зросту вона маленького, Тарасу самому спускати її проблемно. Викликають мене. Спускаєм Інну, відправляєм геть, я лишаюсь "заручником".
У п'ятницю плює він на той замок, спускаємось, і їде й сам в Тернопіль, благо мають де перебути там кілька днів. Вертаються в четвер, спонтанно збирається ще кілька чоловік, всім скопом йдем в торгівлю дверима й замками, яка нас обіцяла відкрити. В чоловіка на обличчі вимальовується легкий переляк, коли він бачить п'ятьох волохатих... через кілька годин замок вибитий, квартира доступна. Простояла замкнена без одного дня два тижні.
Цікавий момент: ініціально мені подзвонили, в принципі, тільки тому, що більше нікого з товариства в місті того дня не було.
За цих два тижні зблизились настільки, що вчора в четвертій ночі вони мене проводжали на поїзд.
Львів. Скучив. Лишаючи справи осторонь - анімка як анімка. Фраза дня: "Та нахуй рентгенснимок, смотрите, какие кавайки!"
22 серпня в нас ніби була субота. Вечір. Дзвонить товариш, кличе зайти на годинку-другу. Заходжу. Сидимо годинку, піднімаємось кудись прогулятись. Десята вечора. Доходим до дверей - нагулялись: заклинило замок. Двері броньовані, поставлені з запасом міцності.
В неділю ніхто не працює. В понеділок ніхто не працює, бо. У вівторок зайнялись альпінізмом - спустили Тараса до сусідки на другий поверх (самі на третьому). Зібрані відомості: відкрити можна, і, в принципі, не так вже складно, але нікому - бригада десь в чорта на рогах. Можливо, сьогодні ввечері, можливо, завтра вранці, можливо, нас відкриють. Чекаєм, одне слово. Попросили лишитись, бо їм вдвох в чотирьох стінах не дуже весело. Мої дома знають, де мене носить, - лишаюсь. З легкою осторогою, а чи не набридаю занадто. Співрозмовник-то з мене поганий.
Весь той час під бвлкон приходять "туристи" - мобільний зв'язок ще не відмінили, - вони ж і "служба доставки".
Середа, 26: та сама історія. Вирішую сходити додому, хоч відмітитись.
Четвер, 27: Інні терміново треба в Тернопіль. Зросту вона маленького, Тарасу самому спускати її проблемно. Викликають мене. Спускаєм Інну, відправляєм геть, я лишаюсь "заручником".
У п'ятницю плює він на той замок, спускаємось, і їде й сам в Тернопіль, благо мають де перебути там кілька днів. Вертаються в четвер, спонтанно збирається ще кілька чоловік, всім скопом йдем в торгівлю дверима й замками, яка нас обіцяла відкрити. В чоловіка на обличчі вимальовується легкий переляк, коли він бачить п'ятьох волохатих... через кілька годин замок вибитий, квартира доступна. Простояла замкнена без одного дня два тижні.
Цікавий момент: ініціально мені подзвонили, в принципі, тільки тому, що більше нікого з товариства в місті того дня не було.
За цих два тижні зблизились настільки, що вчора в четвертій ночі вони мене проводжали на поїзд.
Львів. Скучив. Лишаючи справи осторонь - анімка як анімка. Фраза дня: "Та нахуй рентгенснимок, смотрите, какие кавайки!"
-
-
06.09.2009 в 14:58-
-
07.09.2009 в 01:08-
-
07.09.2009 в 09:35