No pain, no gain.
Я лежу під столом і думаю про собаку. Казку.
Переді мною вікно. Між ніжками стола. Внизу собака. Дивиться на мене. Махаю рукою. Собака махає хвостом. Собака підходить ближче і одночасно спускається. Як на внутрішній поверхні сфери.
Там далеко гора. Теж внизу. Вікно, треба думати, в будинку високо на горі - на іншій. На далекій горі лучник. Стоїть боком, як на єгипетській фресці. Цілиться в собаку. Я це звідкись знаю. І знаю, що він влучить, коли вистрелить.
Мені шкода собаку. Гарний пес, гарно сміється.
Вниз падає обгортка від цукерки. Піднімаю очі. Там нікого. На небі та зірка, що плакалась на попередній сторінці. Сьогодні мовчить. Виразно так мовчить, промовисто: тоді не слухали, тепер не почуєте.
Падає ще одна обгортка. Збоку. Дивлюсь. Там на балконі морж. Зроблений з морозива. Палички замість бивнів. Лежить на траві - трава росте прямо на балконі - на спині. Кидається чимось вверх. Чим - не бачу. Потім воно розгортається в обгортки.
Боюсь оглянутись. Попереду вікно. Зверху стіл. Що позаду - не знаю. Колись була кімната, але тоді не було стола. Десь збоку гуде чайник. Я маю його зняти з вогню. Але не знаю, де він. Боюсь виглянути з-під стола, а біля чайника - манекен. Так каже легенда. В кожній кухні стоїть манекен. З головою, але без обличчя.
Манекени у вітринах мають обличчя. Вони хочуть вилізти, розбити свою вітрину, побити інші, зруйнувати Місто. Але вони пластикові. А пластик тягучий. Вони не можуть вирватись.
Манекени у вітринах бояться базарних манекенів. У тих тільки півтулуба, ані голови, ані рук. Манекени у вітринах бояться, що це кара тим, хто зміг вирватись з пластику.
Але рвуться.
Про манекени в кухнях кажуть, що кожен з них чекає одну-єдину, унікальну жертву. Коли жертва заходить в кухню, в будинку стається пожежа. Манекен згоряє. І у новій кухні ставлять новий манекен.
Цей звичай триває, відколи Місто усвідомлює себе. І я теж у Місті. Хоча між собакою і плоским лучником бачу тільки сірий туман. Собака, до речі, теж темно-сірий, майже чорний.
Так от, я боюсь іти в кухню до чайника. В чужу кухню. Вперше. Шукати її в будинку. Кімната так само не проявляється. Я її не пам'ятаю.
Хтось колись сп'яну ляпнув, ніби манекени ворушаться. Часом навіть розмовляють. Дурниця. Звичайно, дурниця. Само собою. Але я боюсь зустріти балакучий манекен.
Може, лучник на горі - теж манекен? Гігантський? Пес точно живий. Сидить, крутить хвостом. Сміється на мене. Десь дуже внизу по сфері біжать діти. До пса. Сміються.
Падає сніжинка. Певно, до моржа в гості, і заблудилась. Я видихаю білий круг світла. Легенького і матового, якогось навіть розсіяного. Особливо на краях. Світло пахне липовим цвітом. Трошки вишнями. І трошки кавою.
Маю стерегти пса від лучника. Манекени не рухаються перед людьми. І маю зняти чайник. Просто зняти, коли закипить. Це якраз дивує. Нікому нічого не треба казати. Нікому нічого не заварювати. Зняти, щоб не википів. Але там манекен. І на горі манекен. Вони змовились. Хочуть убити собаку.
Мене не вб'ють. Місто чомусь сприймає мене скептично. Манекени знають, що вони мені неприємні. І змушують боятись.
Як на зло, навіть зірка мовчить. Не хоче говорити навіть з небесним воїнством.
Стоп. За вікном сонячно. Зірка, напевно, прибита до неба. От і боїться впасти. Зате не знає, скільком дурням служить маяком. Знала б - впала б. З безглуздого альтруїзму. Вони ж всі світять для когось.
А діти не знають про манекени. Значить, хтось їх привчає до них звикати. Навіть знаю, як. Ляльками.
Світляні круги тануть. Як тільки кінчається видих.
Десь внизу свист. Собака нашорошує вуха. Свист. Собака повертається на звук, весело гавкає і кидається бігти.
Свист. Свистить чайник. За стіною. Собака знову проходить під вікном. З ним людина. З людьми манекени не страшні. Заспокоююсь і йду шукати кухню. В кімнаті темно. Тільки квадрат світла під столом і сірі двері. Більше нічого не видно.
За дверима круговий коридор. Зі скляними стінами. Закінчується іншими дверима - за метр від мене. Але там стіна. Треба йти навколо.
Доходжу. Чайник вже не свистить. Заходжу. Манекен, звичайно, не рухається. Чайник вже порожній. Я не встиг.
Місто мене не прийняло.
Місто більше не хоче мене терпіти.
У будь-який момент воно може від мене зникнути.
Або я з нього. Несуттєво.
Кухня яскраво освітлена. Електрикою.
Переді мною вікно. Між ніжками стола. Внизу собака. Дивиться на мене. Махаю рукою. Собака махає хвостом. Собака підходить ближче і одночасно спускається. Як на внутрішній поверхні сфери.
Там далеко гора. Теж внизу. Вікно, треба думати, в будинку високо на горі - на іншій. На далекій горі лучник. Стоїть боком, як на єгипетській фресці. Цілиться в собаку. Я це звідкись знаю. І знаю, що він влучить, коли вистрелить.
Мені шкода собаку. Гарний пес, гарно сміється.
Вниз падає обгортка від цукерки. Піднімаю очі. Там нікого. На небі та зірка, що плакалась на попередній сторінці. Сьогодні мовчить. Виразно так мовчить, промовисто: тоді не слухали, тепер не почуєте.
Падає ще одна обгортка. Збоку. Дивлюсь. Там на балконі морж. Зроблений з морозива. Палички замість бивнів. Лежить на траві - трава росте прямо на балконі - на спині. Кидається чимось вверх. Чим - не бачу. Потім воно розгортається в обгортки.
Боюсь оглянутись. Попереду вікно. Зверху стіл. Що позаду - не знаю. Колись була кімната, але тоді не було стола. Десь збоку гуде чайник. Я маю його зняти з вогню. Але не знаю, де він. Боюсь виглянути з-під стола, а біля чайника - манекен. Так каже легенда. В кожній кухні стоїть манекен. З головою, але без обличчя.
Манекени у вітринах мають обличчя. Вони хочуть вилізти, розбити свою вітрину, побити інші, зруйнувати Місто. Але вони пластикові. А пластик тягучий. Вони не можуть вирватись.
Манекени у вітринах бояться базарних манекенів. У тих тільки півтулуба, ані голови, ані рук. Манекени у вітринах бояться, що це кара тим, хто зміг вирватись з пластику.
Але рвуться.
Про манекени в кухнях кажуть, що кожен з них чекає одну-єдину, унікальну жертву. Коли жертва заходить в кухню, в будинку стається пожежа. Манекен згоряє. І у новій кухні ставлять новий манекен.
Цей звичай триває, відколи Місто усвідомлює себе. І я теж у Місті. Хоча між собакою і плоским лучником бачу тільки сірий туман. Собака, до речі, теж темно-сірий, майже чорний.
Так от, я боюсь іти в кухню до чайника. В чужу кухню. Вперше. Шукати її в будинку. Кімната так само не проявляється. Я її не пам'ятаю.
Хтось колись сп'яну ляпнув, ніби манекени ворушаться. Часом навіть розмовляють. Дурниця. Звичайно, дурниця. Само собою. Але я боюсь зустріти балакучий манекен.
Може, лучник на горі - теж манекен? Гігантський? Пес точно живий. Сидить, крутить хвостом. Сміється на мене. Десь дуже внизу по сфері біжать діти. До пса. Сміються.
Падає сніжинка. Певно, до моржа в гості, і заблудилась. Я видихаю білий круг світла. Легенького і матового, якогось навіть розсіяного. Особливо на краях. Світло пахне липовим цвітом. Трошки вишнями. І трошки кавою.
Маю стерегти пса від лучника. Манекени не рухаються перед людьми. І маю зняти чайник. Просто зняти, коли закипить. Це якраз дивує. Нікому нічого не треба казати. Нікому нічого не заварювати. Зняти, щоб не википів. Але там манекен. І на горі манекен. Вони змовились. Хочуть убити собаку.
Мене не вб'ють. Місто чомусь сприймає мене скептично. Манекени знають, що вони мені неприємні. І змушують боятись.
Як на зло, навіть зірка мовчить. Не хоче говорити навіть з небесним воїнством.
Стоп. За вікном сонячно. Зірка, напевно, прибита до неба. От і боїться впасти. Зате не знає, скільком дурням служить маяком. Знала б - впала б. З безглуздого альтруїзму. Вони ж всі світять для когось.
А діти не знають про манекени. Значить, хтось їх привчає до них звикати. Навіть знаю, як. Ляльками.
Світляні круги тануть. Як тільки кінчається видих.
Десь внизу свист. Собака нашорошує вуха. Свист. Собака повертається на звук, весело гавкає і кидається бігти.
Свист. Свистить чайник. За стіною. Собака знову проходить під вікном. З ним людина. З людьми манекени не страшні. Заспокоююсь і йду шукати кухню. В кімнаті темно. Тільки квадрат світла під столом і сірі двері. Більше нічого не видно.
За дверима круговий коридор. Зі скляними стінами. Закінчується іншими дверима - за метр від мене. Але там стіна. Треба йти навколо.
Доходжу. Чайник вже не свистить. Заходжу. Манекен, звичайно, не рухається. Чайник вже порожній. Я не встиг.
Місто мене не прийняло.
Місто більше не хоче мене терпіти.
У будь-який момент воно може від мене зникнути.
Або я з нього. Несуттєво.
Кухня яскраво освітлена. Електрикою.