No pain, no gain.
Весь сумбур тут.
Список слів на означення мене все більшає. Хіба якось зайнятись його укладанням?
Побийте мене поганою палкою, тільки не питайте, за що, і не по голові. В найближчі три дні відбиватись не буду.
Не зовсім з чистої неконфліктності забрався геть з гуртожитка на сьогодні, благо перебувати там вночі права на даний час не маю. Ну й принесло мною сюди... а куди ще могло?
Треба скористатись із власної поради і всерйоз надовго задуматись "про якісь хороші речі, про щось абстрактне, про книжку, про іншу книжку, про те, чого задумуєшся, про зелені яблука, про те, що роблять мурахи, коли дощ падає (тема by Haruki Murakami), про те, куди дощ падає і який... та мало про що!"
Правда, про зелене яблуко думаю вже другий день. Поправка: другу добу. Без особливих причин - так, засіло воно мені в голову. Таке от напівгеніальне за своїм виникненням напівгеніальне зелене яблуко.
Подумалось, давно вже, правда: в кожному програмісті є щось від філолога
. От хто ми є 
Якось при мені було сказано "пам'ятники богам". Без сумніву, геніально - хоч мова йшла всього-на-всього про фонтани навколо Львівської ратуші.
Але ж саме поняття яке!
Ще про Неко-тян. Досі не бачив настільки кавайної істоти. Як-то воно там, котя моє?
Трошки навіть здивувався, коли побачив, скільки в цьому клубі аніме. Назв, між іншим, побільше, ніж у мене... то, правда, нетяжко Як-небудь посписую.
Як на РВшки розживусь.
Між іншим, мені на день народження теж ніхто не додумався РВшку вручити.
Зате вручили книжку. Не абияку. "Норвежский лес" Муракамі. Респект.
І щось не пишу нічого, хоч і час наче маю... часом. А от місця - не маю, і навряд чи скоро матиму... такі от справішки.
Тим не менше, постараюсь зайнятись як не потрібним чимось, то хоч корисним.
Про корисне: японська моя теж висить поки... хіба символи вчитись писати? Так треба тексти мати... текстів нема. І ще купа питань крутиться, не всі зразу, правда. Але є їх.
Треба не пропасти до лютого. Там видно буде.
В принципі, часом постараюсь до Львова заглядати... На чашку кави - якщо знайдеться в студенток
Може, зараз казку буду писати. Якщо вийде, то буде видно, про що.
Сумбур, сумбур, і так само n разів - от що в мене в голові. Навести би порядок якось...
Таке ще. Шкода мені думок - часом такі трапляються, що хоч в рамочку та собі на стіну. Так от біда, що то все випадкові, ситуаційні, "междупрочные" (все ніяк не придумаю український відповідник - хіба "поміжіншісні"? - та то таке), і страх люблять забуватись. Записуй, не записуй...
Рекомендували мені зайнятись винаходженням чогось такого - думкореєстратора. Щоб їх не втрачати. Не зовсім всерйоз, само собою... але щось в тому є.
"Поезія - це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі" by Ліна Костенко.
Що колись написав, напишу й тепер. З поправками, правда.
Як на мене, то поезія (в розумінні "класична" - розмір/ритм/римування/щотамще) - то скоріш скидається на прокрустове ложе. Для думок, точніше, для способу їх вираження.
Ще. Два рядки можуть назвати поезією, три - то й мови нема. Як щодо одного?
Щось ніц не годен. Сиджу - так. Жодного потягу робити щось корисне, бодай для себе.
Казку, тим не менше, писати (себто стукати, писати нема на чім) хоча б почну. Не знаю, правда, що вийде.
Подивимось.
На манеру мою звертатись до уявної аудиторії не звертайте уваги. Так, звичка. Не більш.
Штрих до загальної картини: знов мене знайшли - то що, вже звичайною річчю робиться помалу?
Це жодною мірою не означає, що я не радий. Так, погляд збоку, наскільки це можливо зсередини.
І теорія імовірності все спокою не дає... Може, справді перестати її поважати?
Не можна. Спеціяльність не та.
Мдакнути, чи що?
Список слів на означення мене все більшає. Хіба якось зайнятись його укладанням?
Побийте мене поганою палкою, тільки не питайте, за що, і не по голові. В найближчі три дні відбиватись не буду.
Не зовсім з чистої неконфліктності забрався геть з гуртожитка на сьогодні, благо перебувати там вночі права на даний час не маю. Ну й принесло мною сюди... а куди ще могло?
Треба скористатись із власної поради і всерйоз надовго задуматись "про якісь хороші речі, про щось абстрактне, про книжку, про іншу книжку, про те, чого задумуєшся, про зелені яблука, про те, що роблять мурахи, коли дощ падає (тема by Haruki Murakami), про те, куди дощ падає і який... та мало про що!"
Правда, про зелене яблуко думаю вже другий день. Поправка: другу добу. Без особливих причин - так, засіло воно мені в голову. Таке от напівгеніальне за своїм виникненням напівгеніальне зелене яблуко.
Подумалось, давно вже, правда: в кожному програмісті є щось від філолога
. От хто ми є Якось при мені було сказано "пам'ятники богам". Без сумніву, геніально - хоч мова йшла всього-на-всього про фонтани навколо Львівської ратуші.
Але ж саме поняття яке!
Ще про Неко-тян. Досі не бачив настільки кавайної істоти. Як-то воно там, котя моє?
Трошки навіть здивувався, коли побачив, скільки в цьому клубі аніме. Назв, між іншим, побільше, ніж у мене... то, правда, нетяжко
Як-небудь посписую.Як на РВшки розживусь.
Між іншим, мені на день народження теж ніхто не додумався РВшку вручити.
Зате вручили книжку. Не абияку. "Норвежский лес" Муракамі. Респект.
І щось не пишу нічого, хоч і час наче маю... часом. А от місця - не маю, і навряд чи скоро матиму... такі от справішки.
Тим не менше, постараюсь зайнятись як не потрібним чимось, то хоч корисним.
Про корисне: японська моя теж висить поки... хіба символи вчитись писати? Так треба тексти мати... текстів нема. І ще купа питань крутиться, не всі зразу, правда. Але є їх.
Треба не пропасти до лютого. Там видно буде.
В принципі, часом постараюсь до Львова заглядати... На чашку кави
- якщо знайдеться в студентокМоже, зараз казку буду писати. Якщо вийде, то буде видно, про що.
Сумбур, сумбур, і так само n разів - от що в мене в голові. Навести би порядок якось...
Таке ще. Шкода мені думок - часом такі трапляються, що хоч в рамочку та собі на стіну. Так от біда, що то все випадкові, ситуаційні, "междупрочные" (все ніяк не придумаю український відповідник - хіба "поміжіншісні"? - та то таке), і страх люблять забуватись. Записуй, не записуй...
Рекомендували мені зайнятись винаходженням чогось такого - думкореєстратора. Щоб їх не втрачати. Не зовсім всерйоз, само собою... але щось в тому є.
"Поезія - це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі" by Ліна Костенко.
Що колись написав, напишу й тепер. З поправками, правда.
Як на мене, то поезія (в розумінні "класична" - розмір/ритм/римування/щотамще) - то скоріш скидається на прокрустове ложе. Для думок, точніше, для способу їх вираження.
Ще. Два рядки можуть назвати поезією, три - то й мови нема. Як щодо одного?
Щось ніц не годен. Сиджу - так. Жодного потягу робити щось корисне, бодай для себе.
Казку, тим не менше, писати (себто стукати, писати нема на чім) хоча б почну. Не знаю, правда, що вийде.
Подивимось.
На манеру мою звертатись до уявної аудиторії не звертайте уваги. Так, звичка. Не більш.
Штрих до загальної картини: знов мене знайшли - то що, вже звичайною річчю робиться помалу?
Це жодною мірою не означає, що я не радий. Так, погляд збоку, наскільки це можливо зсередини.
І теорія імовірності все спокою не дає... Може, справді перестати її поважати?
Не можна. Спеціяльність не та.
Мдакнути, чи що?
-
-
31.08.2006 в 23:30P.S. Интересно, в который раз я это пишу?..