Місто.
Велике, мале, сонне, чи активне - все одно Місто.
Така його суть.
Мало кому відомо, що Місто - це не просто скупчення людей, будинків, концентрація промисловості... Це не просто осередок культури і мстецтва - і того, що твориться, і вже створеного... Не просто забетонована, обжита ділянка землі.
Це організм.
А скоріше навіть не організм - істота. Тому що н живе Місто в біологічному розумінні. І тим не менше - живе. І навіть не так живе, як заводи й автомобілі Савченка, ні - на іншому, відчутно вищому рівні.
І не знають люди, що не вони тримаються МІста, потребують його - навпаки. Місто їх тримає, Місто їх потребує, Місто ними живиться...Це його життя - ота людська метушня: на роботу/навчання, на обід, знов на роботу, в магазин, додому, в кіно, чи театр, чи ресторан, чи на лавку в двір - кому куди. Але воно про це не говорить.
Тільки здається, що Місто неживе. Що це просто кам'яна громада з лініями-вулицями.
А насправді то є форма інтелекту. Колективного. Штучного, коли на те пішло.
Та нехай. Про те й соціологи розкажуть, мені думається. Чого - пояснити не можу, то й не по їх профілю наче. Може, це психіатрам ближче. Та яка різниця... Просто до цього легко можна додуматись, маючи краплю уяви.
А мені от цікаво, що Місто вночі відчуває.
Що відчуває людина - знаю. А Місто? Коли вся метушня-життєвість спадає, і не чути голосів, і темніють будинки, гаснуть по одному вікна, і світло лишається тільки у вітринах і під ліхтарями, і на вулицях спокійно робиться, і люди сплять - і тільки деякі не бажають: хто працює, хто на зорі дивиться, хто на безсоння страждає, хто дня не любить... ПО суті, тільки ними Місто й живе вночі. А решта його мертва. Не спить - то люди сплять. Може, через те їх і називають міщанами, що Місто ними живиться?
А та частка його, що не спить, відчуває, здається мені, безсилля. Але то безсилля тимчасове... крутиться чогось в голові - "апокаліптичне". Місто знає, що всього лиш через кілька годин воно знов оживе, і люди прокинуться, і знов рушать хто куди, не усвідомлюючи, що ранок цей, як і вся безліч попередніх, для них фатальний - бо ідуть вони запускати суспільну машину, оживляти Місто. Бо вони - раби Міста.
І хотілось би мені на Місто в дощ подивитись. Зверху, якоюсь невагомою, безтілесною субстанцією зробитись на кілька годин. Подивитись, як воно сіріє, темніє помалу, наче сердиться все сильніше - і нічого з дощем вдіяти не може. Як тротуари майже водночас замощуються парасолями - а тоді бруківка ота рідшає, рідшає, поки не зникає майже зовсім, так наче дощ - ворог Міста і позбавляє його спокою, і краси, і життєвості... І хотілось би пошукати поглядом серед грибів чиюсь падісно задерту голову - того, кому дощ не заважає, кого він радує тільки, наповнює майже що щастям...Може, то один з тих нічних мрійників, які на зорі дивляться просто через те, що їм хочеться цього?
Але що Місту дощ? Перечекає - і знов оживе. І знов функціонуватиме на благо суспільства, хитро посміюючись про себе: тримайте подачку, то більше викладетесь, більше від вас візьму...
На благо суспільства - але не Людей.
Недаремно ж герої Сент-Екзюпері - самотні...