Як то не дивно, але нет справді халявний... якщо не рахувати одноразових трьох гривень.

Думаєте, то наші розщедрились? Де там: "за сприяння посольства США".

Все одно дивує. І, тим не менше, тепер маю надію, що виглядатиму регулярно.

Як завжди: маю те, чого не чекав. На що сподівався, не маю.

---

Сам не повірив... в Чорткові є таке, чого багато де з вогнем не найдеш. Себто халявний нет, де зараз, властиво, і сиджу. Правда, обмежень до лиха - але ж халява... от буває!

Чудеса. До того всього ще теорія імовірності продовжує коники викидати. З'ясувалось, що Наталькина сусідка по кімнаті - якщо можна так сказати, близька знайома батькової одногрупниці. Мало того - в неї ще день народження 27 серпня...

Іще мене цікавить, чи існує в Чорткові магазин, де б "Ель" продавали. Виходячи з факту існування халявного нету - навряд.



"Бітлз" вчора таки слухав... і витримав з годину, більше трохи. Хоч і люблю я їх, а все-таки rock'n'roll - то не моє. Поставив собі Маруані "Space Opera" - геніальний альбом...

---

Знаю вже, що сьогодні під вечір робити буду. Слухатиму Бітлз... може, по альбомах, а може, рендомно...

Треба розжитись або на транскрипцію японського тексту, або на текст хіраганою/катаканою, поки ієрогліфи/слова вчити ніяк. Бо ж взагалі-то тут зовсім нічим зайнятись вечорами.



На правах поміжіншісного. Модераторство - альтруїзм чи егоїзм? Чи спосіб самовираження ?



І ще казка про Слова задумалась.

---

...а то вже сьогоднішнє.

Трошки цитатами покидаюсь, бо цікавих речей останнім часом начитався.



"... не видит смысла в борьбе между двумя противниками, которые в главнейших вопросах согласны между собой". Маркес, "Сто лет одиночества".

Забрати "двумя" - і що виходить?..

Ще щось до рук брав, навело на таку думку: форми ввічливості часом до смішного безглузді, особливо в конкретних ситуаціях.

Що-небуть морально-етичне взяти - такого надивитись можна... Особливо старіше щось.

Приклад. "Быть храбрым, мужественным воином - долг каждого мужчины". В.Сухомлинский "Как воспитать настоящего человека". Я книжку випадково побачив і випадково на тій сторінці відкрив. Ну скажіть мені, чи може отій самій справжній людині хоч в голову прийти поняття "воїн", чи я ідіот?

---

То ще вчорашнє...

А каштани ще білі, і якісь аж м'які наче...

---

Ситуація: енну кількість часу маю жити в оточенні п'яти дівчат. Три кімнати. Була б трагедія, якби не комічні аспекти. Фарс.

Дочитав вчора Маркеса. "Сто лет одиночества" і "Полковнику никто не пишет".

Зрозумів, що фашист від літератури. Таких книжок абикому давати не можна, більше того - з рук видирати треба в більшості індивідів. І потерти Маркеса з усіх програм вивчення літератури, щоб не висловлювались про його творчість псевдоглибокі думки... себто всі курси літератури геть, прошу пробачення.

І лишився без вибору, що читати... одне, не особливо є з чого вибирати, друге, настрій не той був... Сьогодні, правда, нелегально на книжку розжився. Ле Гуїн. "День рождения Вселенной" чи щось таке - ще не запам'ятав добре.

Потім (вчора) музику слухав... І розплакався - три треки підряд трапилось... такі... Перед тим ще відмітив красу поєднання струнних інструментів із клавішними...

Не скажу, в принципі, що то несподівано трапилось.

---

Так... збоку.

А список ПоЧитателів все поповнюється Аж цікаво робиться.



P.S. witchinthenight, це щось на зразок привітання-подяки-чоготамще.



P.P.S. Чого так люблю людям дякувати? Боюсь, не дано мені то зрозуміти.

---

Щось зі мною діється.

Написав ото вчора казку, посидів ще скількись і чесно пішов спати. Повалявся кілька годни, зрозумів, що пшик з того вийшов, піднявся, взяв книжку, зварив кави... Між іншим, маю тепер у списку хороших і майже що улюблених "Сто лет одиночеста" Маркеса.

Зранку сів і менш як за півгодини написав без зусиль кусок коду, який варто було ще ой-ой коли написати, а зараз він так - вправа лиш. Перед тим ще було не всидів, вийшов, пробігся (сам здивувався), так ще покрутився... Потім ще пробував спати - з тим самим результатом. Ненормальна доба. Питання - в який бік?

Питання: де межа між самоаналізом і самокопанням?

@настроение: гм...

---

Наче казка...

Місто.

Велике, мале, сонне, чи активне - все одно Місто.

Така його суть.

Мало кому відомо, що Місто - це не просто скупчення людей, будинків, концентрація промисловості... Це не просто осередок культури і мстецтва - і того, що твориться, і вже створеного... Не просто забетонована, обжита ділянка землі.

Це організм.

А скоріше навіть не організм - істота. Тому що н живе Місто в біологічному розумінні. І тим не менше - живе. І навіть не так живе, як заводи й автомобілі Савченка, ні - на іншому, відчутно вищому рівні.

І не знають люди, що не вони тримаються МІста, потребують його - навпаки. Місто їх тримає, Місто їх потребує, Місто ними живиться...Це його життя - ота людська метушня: на роботу/навчання, на обід, знов на роботу, в магазин, додому, в кіно, чи театр, чи ресторан, чи на лавку в двір - кому куди. Але воно про це не говорить.

Тільки здається, що Місто неживе. Що це просто кам'яна громада з лініями-вулицями.

А насправді то є форма інтелекту. Колективного. Штучного, коли на те пішло.

Та нехай. Про те й соціологи розкажуть, мені думається. Чого - пояснити не можу, то й не по їх профілю наче. Може, це психіатрам ближче. Та яка різниця... Просто до цього легко можна додуматись, маючи краплю уяви.

А мені от цікаво, що Місто вночі відчуває.

Що відчуває людина - знаю. А Місто? Коли вся метушня-життєвість спадає, і не чути голосів, і темніють будинки, гаснуть по одному вікна, і світло лишається тільки у вітринах і під ліхтарями, і на вулицях спокійно робиться, і люди сплять - і тільки деякі не бажають: хто працює, хто на зорі дивиться, хто на безсоння страждає, хто дня не любить... ПО суті, тільки ними Місто й живе вночі. А решта його мертва. Не спить - то люди сплять. Може, через те їх і називають міщанами, що Місто ними живиться?

А та частка його, що не спить, відчуває, здається мені, безсилля. Але то безсилля тимчасове... крутиться чогось в голові - "апокаліптичне". Місто знає, що всього лиш через кілька годин воно знов оживе, і люди прокинуться, і знов рушать хто куди, не усвідомлюючи, що ранок цей, як і вся безліч попередніх, для них фатальний - бо ідуть вони запускати суспільну машину, оживляти Місто. Бо вони - раби Міста.



І хотілось би мені на Місто в дощ подивитись. Зверху, якоюсь невагомою, безтілесною субстанцією зробитись на кілька годин. Подивитись, як воно сіріє, темніє помалу, наче сердиться все сильніше - і нічого з дощем вдіяти не може. Як тротуари майже водночас замощуються парасолями - а тоді бруківка ота рідшає, рідшає, поки не зникає майже зовсім, так наче дощ - ворог Міста і позбавляє його спокою, і краси, і життєвості... І хотілось би пошукати поглядом серед грибів чиюсь падісно задерту голову - того, кому дощ не заважає, кого він радує тільки, наповнює майже що щастям...Може, то один з тих нічних мрійників, які на зорі дивляться просто через те, що їм хочеться цього?



Але що Місту дощ? Перечекає - і знов оживе. І знов функціонуватиме на благо суспільства, хитро посміюючись про себе: тримайте подачку, то більше викладетесь, більше від вас візьму...

На благо суспільства - але не Людей.

Недаремно ж герої Сент-Екзюпері - самотні...

---

Може, сяду сьогодні та й дряпатиму щось потихеньку... а попутно поприколююсь трохи, як вийде.

Тільки прикол той чужий.

Ну й що? Все одно всерйоз то не буде. всерйоз, маю надію, на папір піде.

---

Невизначеність закінчилась - на певний час. Невесело, хоча й спокійно. Взагалі, невизначеності урізноманітнюють.

Добирався ото вчора до Чорткова. Повний хентай, ще гірше, ніж вишні рвати. Почалось з того, що, як виявилось, мій студентський уже недійсний (признаюсь, не зрозумів - на ньому чітко сказано: дійсний до 1 вересня 2006 р.), і на поїзд мені фінансів явно не вистачить, бо є тільки плацкарта і дорожче. Мда. Пішов дивитись на розклад електричок - маю: кілька хвилин тому одна пішла, наступна через три години. Робити нічого, чекаю. Дочекався. Врешті приблизно півдороги сидів на сумці, неперіодично піднімаючись. З Тернополя їхав страшенно переповненим автобусом, по суті, напіввисів на якомусь кріслі спиною, підлоги трошки торкався одною ногою.

Смішно.



Вчора при мені кілька слів було сказано (наскільки розумію, без жодного лихого наміру), почувши які, відчув себе чимось таким... на зразок ментального еквіваленту каноїста. Задумався, наскільки адекватно сприймаю реальність.



Десь до п'ятниці маю відносний спокій, там буде видно.

---

Знов Натальці трошки лапші на вуші повішаю. Нічого, не обидиться боюсь, скоріш навпаки - такого характеру лапша буде.

---

Поміжіншісне: цікаво поєднуються тексти різним шрифтом/розміром.

Правда, чим цікаво - не скажу. Так, враження.

---

Про байдарки (заднім числом)

Понесло нас із сусідом 25-го на веслувальну базу (то в Шацьку було), схотілось катастрофічно побовтатись трохи. Ну й прийшли. Там якийсь народ сидить, малолітній, і байдарки лежать. Тренера побачили, відмітились, пішли на воду. "Прома" наша (марка байдарки; вона в нас одна на даний час людська в сенсі нова (порівняно), решта - так) мені не дісталась, то взяв щось таке, привозне, певно. Бо в нас того човна наче не водилось. А яка різниця, як тільки розім'ятись хотілось? Що мені, гризтись за тую "прому"? Пішов ото в тій... А вона як почала рулити трохи чи не по всьому озеру, причому хитро так - вліво її несе, наприклад, ну й руль в правий борт. Її ще кілька секунд несе вліво, потім починає досить різко тягти вправо. Симетрична ситуація. Ох, як вона не хотіла прямо йти...

То все добре. Вилізаєм на берег. І видає нам тренер задачу: а) сьогодні (25-го) піти в центр, приліпити кілька плакатів; б) завтра прийти десь годині в десятій на базу, а там видно буде - якесь занятіє придумають.

26-е. Приходим туди. Народ уже з'їхався, народу до лиха, бо змагання великі - меморіал Г.Зуб. І весь народ... кхх - 91-й р.н. і молодші. Себто нам участь не світить ну ніяким способом (розвідали, що то за ветеранські заїзди - і там пшик: сюди молоді) І посадили нас в човен (о, якби спортивний, або катер...), і дали установку: крейсувати біля фінішу, виловлювати, якщо хтось перевернеться. І було так.

Ми щиро шкодували, що не взяли якусь забавку. Бо так ніхто біля фінішу і не вивернувся. Пару годин посиділи там та й злиняли.

Змагання два дні проводились - 26-27-го, але 27-го без того зайнятий був, то навіть і не знаю ніц.

---

Красива у Львові вночі телевишка. Але не прекрасна - тільки красива, ну й ефектна ще.

В мене в голові знов явно сумбур... щось інакше не буває. Тільки часом він впорядкований.

В світлі електроламп розжарювання легко спостерігати стробоскопічний ефект. Тільки не думайте, що тут є підтекст. Так, констатація. Правда, не знаю, з якої радості мене на неї потягло - так просто, спостереглось і запам'яталось.

---

Жала, раніше Zodiac ніде не чув. Ох, як жаль...

Розживусь.

---

Ще не казка, але цікава річ)))

http://anime.dvdspecial.ru/Humor/test.shtml

Результат

Отаку))

---

Весь сумбур тут.

Список слів на означення мене все більшає. Хіба якось зайнятись його укладанням?



Побийте мене поганою палкою, тільки не питайте, за що, і не по голові. В найближчі три дні відбиватись не буду.



Не зовсім з чистої неконфліктності забрався геть з гуртожитка на сьогодні, благо перебувати там вночі права на даний час не маю. Ну й принесло мною сюди... а куди ще могло?



Треба скористатись із власної поради і всерйоз надовго задуматись "про якісь хороші речі, про щось абстрактне, про книжку, про іншу книжку, про те, чого задумуєшся, про зелені яблука, про те, що роблять мурахи, коли дощ падає (тема by Haruki Murakami), про те, куди дощ падає і який... та мало про що!"

Правда, про зелене яблуко думаю вже другий день. Поправка: другу добу. Без особливих причин - так, засіло воно мені в голову. Таке от напівгеніальне за своїм виникненням напівгеніальне зелене яблуко.



Подумалось, давно вже, правда: в кожному програмісті є щось від філолога . От хто ми є



Якось при мені було сказано "пам'ятники богам". Без сумніву, геніально - хоч мова йшла всього-на-всього про фонтани навколо Львівської ратуші.

Але ж саме поняття яке!



Ще про Неко-тян. Досі не бачив настільки кавайної істоти. Як-то воно там, котя моє?



Трошки навіть здивувався, коли побачив, скільки в цьому клубі аніме. Назв, між іншим, побільше, ніж у мене... то, правда, нетяжко Як-небудь посписую.

Як на РВшки розживусь.

Між іншим, мені на день народження теж ніхто не додумався РВшку вручити.

Зате вручили книжку. Не абияку. "Норвежский лес" Муракамі. Респект.



І щось не пишу нічого, хоч і час наче маю... часом. А от місця - не маю, і навряд чи скоро матиму... такі от справішки.

Тим не менше, постараюсь зайнятись як не потрібним чимось, то хоч корисним.

Про корисне: японська моя теж висить поки... хіба символи вчитись писати? Так треба тексти мати... текстів нема. І ще купа питань крутиться, не всі зразу, правда. Але є їх.



Треба не пропасти до лютого. Там видно буде.

В принципі, часом постараюсь до Львова заглядати... На чашку кави - якщо знайдеться в студенток



Може, зараз казку буду писати. Якщо вийде, то буде видно, про що.



Сумбур, сумбур, і так само n разів - от що в мене в голові. Навести би порядок якось...

Таке ще. Шкода мені думок - часом такі трапляються, що хоч в рамочку та собі на стіну. Так от біда, що то все випадкові, ситуаційні, "междупрочные" (все ніяк не придумаю український відповідник - хіба "поміжіншісні"? - та то таке), і страх люблять забуватись. Записуй, не записуй...

Рекомендували мені зайнятись винаходженням чогось такого - думкореєстратора. Щоб їх не втрачати. Не зовсім всерйоз, само собою... але щось в тому є.



"Поезія - це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі" by Ліна Костенко.

Що колись написав, напишу й тепер. З поправками, правда.

Як на мене, то поезія (в розумінні "класична" - розмір/ритм/римування/щотамще) - то скоріш скидається на прокрустове ложе. Для думок, точніше, для способу їх вираження.

Ще. Два рядки можуть назвати поезією, три - то й мови нема. Як щодо одного?



Щось ніц не годен. Сиджу - так. Жодного потягу робити щось корисне, бодай для себе.

Казку, тим не менше, писати (себто стукати, писати нема на чім) хоча б почну. Не знаю, правда, що вийде.

Подивимось.



На манеру мою звертатись до уявної аудиторії не звертайте уваги. Так, звичка. Не більш.



Штрих до загальної картини: знов мене знайшли - то що, вже звичайною річчю робиться помалу?

Це жодною мірою не означає, що я не радий. Так, погляд збоку, наскільки це можливо зсередини.



І теорія імовірності все спокою не дає... Може, справді перестати її поважати?

Не можна. Спеціяльність не та.



Мдакнути, чи що?

---

І на прощання... до деякого часу.

У Львові дощ сьогодні, і я нарешті знову промок ^_^

Тільки мало.

---

Ще про Google

Таки не всесильна штука. Далі кавай передивився - мало, таки мало... в сенсі істинного каваю. В принципі, моя особиста думка. А так - картинки нічого бувають.



От, з-поміж інших. Насмішило мене... по доброму розсмішило...